Михайло Дзязько: Задача потрапити в топ-10 світового рейтингу у своїй вазі
Київська міська Федерація боксу продовжує серію матеріалів, аби познайомити шанувальників боксу зі своїми спортсменами. Нашим другим співрозмовником став багаторазовий чемпіон України, володар Кубка країни, бронзовий призер чемпіонату Європи до 22 років, який нині успішно будує свою кар’єру в професійному боксі – Михайло Дзязько. Про те, як прийшов у бокс, спортмена, який його надихає, майбутні плани, власну спортивну мрію та багато іншого Михайло розповів прес-службі в рубриці «Персона дня».
— Чому обрали бокс та із чого все починалося?
— В цей вид спорту потрапив випадково. Ще маленьким йшов з дядьком до бабусі. Кинулося в очі, що діти тренувалися. Дядько відвів на секціюбоксу. З ним спостерігали за тренуваннями. Сподобалося побачине, так якось почав займатися. На бокс записався у віці семи років. Спершу не мріяв про великі результати. Стартові два роки займався для себе, без амбітних планів в цьому напрямку.
— Що вас мотивує кожного дня виходити на тренування?
— Зараз вже сприймаю бокс як свою роботу. Нині фактично, це – мій хліб та джерело доходу. Весь свій вільний час вкладаю, аби вдосконалюватися в цьому виді спорту. Хочеться досягти успішних результатів та водночас потурбуватися про власний сімейний достаток. Також, як і будь-який спортсмен завжди мріяв в майбутньому перейти в професійний бокс. Нині мені вдалося. Хочеться аби в підсумку, по завершенню кар’єри потрапити у світовий зал боксерької слави.
— Розкажіть про своїх тренерів?
— Мій перший тренер з Донеччини, звідки і я сам – Тричев Микола Семенович. Десять років вже живу у Києві. Вступив тут до спортивного інтернату. Тренувався у Позняка Олександра Станіславовича. Весь цей довгий час працював під його керівництвом. В останні пів року, коли розпочав професійну кар’єру перейшов до Сенченка Вячеслава Володимировича, який допомагає робити перші кроки на профі-рингу. Все чого досягнув у цьому виді спорту – завдяки моїм тренерам. Особлива подяка Олександру Станіславовичу Позняку. Він навчив фактично всьому в боксі, з ним ми досягли успіхів на міжнародній арені, а також значних результатів на внутрішній. Він для мене як другий батько. Власного тата бачив рідко тоді. Його мені заміняв Олександр Станіславович, який передав свої знання не тільки з боксу, але й життєвий досвід вцілому. Нині Вячеслав Володимирович Сенченко мій провідник в професійному боксі. Він чемпіон світу і ділиться всіма тонкощами цього виду спорту.
— Ваше життєве кредо…
— Моє життєве кредо – честь і вірність. Розшифрую, що маю на увазі. Не люблю коли люди, роблять неприємні речі за спиною. Найгірше – це зрада дружби, правильних життєвих цінностей, погані вчинки, яких не очікуєш. Сам ніколи не роблю нікому кривди і не хочу, аби по відношенню до мене так вчиняли.
— Яким був ваш найважчий бій і чому?
— Кожен з поєдинків був по-своєму важким. Водночас, одразу пригадується, коли з багаторічним лідером збірної Миколою Буценко боксували. В нього неймовірний рівень майстерності, особливо її тактико-технічна складова. З ним було дуже важко перебудовуватися вже у розпалі поєдинку – що робити, яку комбінацію ударів викидати… В моменті було нелегко приймати правильні рішення.
— Що для вас означає бути частиною великої сім’ї Київської міської Федерації боксу?
— Можу просто сказати, що без підтримки та всебічної домопоги нашого керівника, президента Федерації боксу міста Києва Олександра Володимировича Негоди, який розпочав мені допомагати з 2018 року і продовжує це робити і нині я би вже не боксував. Ця людина допомагає у не тільки мені, але й багатьом спортсменам у всьому, що стосується харчування, поїздок, житла. До нього ти можеш звернутися навіть із особистими проблемами, які можуть статися і він допоможе. Завдяку Олександру Володимировичу бокс у Києві почав розвиватися дуже стрімко. Нове покоління хлопців здобуває високі результати на міжнародній арені.
— Який п’єдестал у вашій кар’єрі можна назвати «найсолодшим»?
— Це п’єдестал чемпіонату України серед еліти 2019 року, що тоді проходив в Маріуполі. Разом із Євгеном Барабановим ми двоє представників Києва посіли перші місця. В Україні на внутрішній арені чемпіонат країни серед дорослих – це найскладнішний турнір. Емоції, які відчував в той момент не передати словами. Тоді ще був передолімпійський рік і була якась надія, що вдасться відібратися на Олімпіаду. Перемога в тому турнірі була потужним поштовхом для мого життя в цілому.
— Наскільки важливу роль у вашій кар’єрі відіграє підтримка батьків та рідних?
— Так, сталося, що моєї мами зараз немає. З батьком в нас близькі відносини, але не так часто бачимося. Зараз моєю головною підтримкою є моя дівчина, майбутня дружина. З нею розділяю перемоги в спорті та у житті.
— Яка ваша спортивна мрія?
— В найближчі роки хочеться здобути якомога більше досвіду в професійному боксі. В плані досягнень, то хотів би увійти в топ-10 світового рейтингу по одній із версій. Це наблизило би до статусу чемпіона світу та гарантувало би хорошу фінансову стабільність. Прикладом є Карен Чухаджан. Він в свою чергу, є першим номером світового рейтингу IBF в напівсередній вазі. Наскільки знаю, це шлях в нього зайняв близько десяти років. Подивлюсь, як складеться в мене. Удача тут також відіграє важливу роль. Поруч зі мною нині є Вячеслав Сенченко, який вже проходив шлях від мрії, до пояса чемпіона світу. Буду робити все можливе, аби мені це вдалося!
— Чи є у вас кумир – людина чи спортсмен на якого рівняєтесь?
— Для мене такою людиною є легендарний боксер Менні Пак’яо. Він є прикладом не тільки як видатний спортсмен, але й у своїй людяності. Водночас захоплююся життєвим шляхом, який філіппінець пройшов. В нього було дуже важке дитинство, складі умови життя. Згодом, коли він став популярним, забезпечив себе та власну родину, Менні побудував в своїй рідній країні тисячі будинків людям, які були без даху над головою. Слава не змінили Пак’яо і цим він викликає повагу!
— Які слова підтримки сказали би українським захисникам?
— Велика вдячність їм, за те, що ми можемо жити, працювати, бачити своїх рідних. Велика подяка також тим, хто приїжджають першими, коли трапляється лихо та приліт ракет – нашим рятувальникам, пожежникам, лікарям. Вони разом із військовими забезпечують існування країни в нинішній час. Спасибі їм за надію на світле майбутнє, яку вони дають. Хотів би користуючись нагодою звернутись і до людей, які нині далеко від війни. Необхідно згуртуватися як в перші пів роки після російського вторгнення. Ми маємо допомагати військовим, людям, які поруч та потребують нашої підтримки.
Останні коментарі